Писать книги о наркоманах и гомосексуалистах более морально, чем их запрещать. Так считает писатель Сергей Жадан и предлагает поставить государство на второе место.

Жадан Сергей Викторович, 34 года, родился в Луганской области. По образованию филолог-германист. Преподавал в Харьковском национальном педуниверситете. С 2004 года свободный писатель. Автор 13 книг стихов и прозы. Тексты переведены на 13 языков мира. Организатор культурологических и художественных акций, рок-концертов, выставок, издательских проектов, фестивалей. Сын — школьник. Любит играть в футбол.

ВИКТОР ФОМЕНКО: Сергій Вікторович! Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі визнала новий роман Олеся Ульяненка «Жінка його мрії» «порнографічною продукцією». Як наслідок — видавництво припинило її продаж. Ваша реакція?

СЕРГЕЙ ЖАДАН: Різко негативна. Для мене очевидно, що йде втручання в літературний процес, а цензура — це завжди погано…

В.Ф.: А як же моральні устої суспільства?

С.Ж.: Вважаю, що національна експертна комісія непотрібна. Будь які контакти сучасного українського мистецтва з державою закінчуються завжди однаково — не на користь мистецтва. Українська держава інституційно існує на рівні 50—60 років: така собі постсталінська структура з кабінетами, офісами і управліннями, які здатні лише контролювати, цензурувати, обмежувати і забороняти — при тому, що вони просто не в курсі реального культурного життя. Я впевнений, що більшість членів комісії до розгляду книги Ульяненка навіть і не підозрювали про існування такого письменника. А між тим автор книги — письменник доволі відомий і сьогодні вважається одним із найцікавіших письменників покоління 80-х — початку 90-х років. Досить згадати його «Сталінку» — справді культову книгу. 

В.Ф.: Критики визначили «Сталінку», як «талановито написаний чорнушний роман», «книгу, сповнену бруду й насильства». Виходить, що ви захищаєте таку літературу?

С.Ж.: Я захищаю будь якого письменника і будь які твори. Державний чиновник не має права давати чи не давати дозволу на публікацію та розповсюдження художньої книги — чи то віршів, чи то прози.

В.Ф.: І моральними питаннями теж ніхто не повинен займатися?

С.Ж.: В принципі, я ідеаліст і вважаю, що це не треба робити. Але я розумію, що завжди будуть якісь люди, які намагатимуться контролювати суспільну мораль і виставляти якісь моральні запобіжники. Нехай собі контролюють, але досить делікатно. Не забороняти книги, а робити якісь позначки. Не знімати програми з теле- чи радіоєфіру, чим займається ця комісія, а можливо якось їх маркувати. Якщо ж діяти за принципами цієї комісії, то зі світової літератури треба видалити значний відсоток книжок. 

В.Ф.: Процитую декілька рядків: «Несподівано всі четверо дверей вилетіли під напором лайна і жовті потоки хлинули на підлогу. У цю ж хвилину скло даху тріснуло і просипалося на голови людям… Майор підняв ногу, подивився на налипле рідке лайно… Тільки зараз всі відчули запах, нестерпний, блювотний, і кожен знав, що каналізація так не смердить». Це література?

С.Ж.: Це може подобатись, або ні, але це безперечно література. Причому сам цей прийом з надміром фекалій — це насправді не нове в літературі. Про це писали і Прігов, і Сорокін, і ще десяток письменників. У кожного свої уподобання, у кожного своє розуміння мистецтва і меж можливого…

В.Ф.: І натуралістичні описи злягань — це теж література?

С.Ж.: Безперечно. Згадайте Маркіза де Сада! Він давно вже вважається класиком літератури, який змінив межі дозволеного у мистецтві.

В.Ф.: Виходить, що можна писати про що завгодно?

С.Ж.: Моральні критерії і моральні норми в кожному суспільстві різні. Поняття моралі в сталінському Радянському Союзі і в 60-х роках і в Америці — це дещо різні речі. Поняття моралі в сьогоднішній Україні і в сьогоднішньому Бенілюксі — це теж трошки різні речі. Моральні принципи — річ досить розпливчаста і відносна, і це потрібно пам’ятати. 

В.Ф.: Але у суспільства повинні бути якісь норми!

С.Ж.: Звичайно. Але суспільство трансформується. І моральна стабільність може легко перетворитися на закостенілість і застій.

В.Ф.: Цікаво, де ви були, коли на світ з’явилася Національна експертна комісія? Чому мовчали?

С.Ж.: Історія з Ульяненко — це перший прецедент. До цього, що стосується літератури, вона не подавала голосу. Були лише спроби заборонити книги Ірени Карпи і кліпи Скрябіна, але це були поодинокі речі. І раптом ситуація, яка виглядає просто дико. Я щойно із книгарні. Там лежать попередні 3—4 книги Олеся Ульяненко, які нічим не відрізняються від цієї. Тобто я роблю рекламу Ульяненко: «Шановна комісія, зверніть увагу! Інші книги лишилися, а вони такі самі. Чому їх не забороняєте? Чому не забороняєте книги інших письменників?» Повірте, але сцени бандитизму, насилля та опису статевих актів є в дуже багатьох книгах сучасних авторів… Що стосується Ульяненка, то його книги я люблю дуже давно і «Сталінкою» захоплювався ще 10 років тому. Наступні його твори мені подобалися менше. «Жінку його мрії», можливо б, я і не читав, якби не цей скандал. А тепер я її просто прагну прочитати. 

В.Ф.: Дійсно цікаво. Мама засовує до рота оголений електричний дріт. Папа, звичайно, співробітник органів, і звичайно займається сексом із секретаркою. Син просто гомосексуаліст…

С.Ж.: Нагадує «Танцівника диско» — індійське кіно вісімдесятих років. Мама прибігає, і поки Джимі не взяв електрогітару, до якої під’єднано струм, за неї хапається перша, і гине. Фактично та сама колізія. Нічого екстремального. 

В.Ф.: Але поясніть, навіщо про таке читати?

С.Ж.: Та ніхто цього не вимагає! Роман не рекламувався на всіх кутках! Його не приносили в школу і не примушували дітей читати. Мова про інше. Забороняти літературу — це аморально.

ВОПРОС ПО ТЕЛЕФОНУ: Я бы на первое место все- таки поставил государство. Давайте задумаемся, кого можно воспитать с помощью таких книг? К тому же писать красиво гораздо сложнее. Это первый вопрос. И второе. Куда обратиться начинающему писателю, если он пишет на русском языке?

С.Ж.: Я не вважаю, що на першому місці повинна бути держава, тим більше, що хороша держава — це утопія. Що ж стосується починаючих — є Спілка письменників, є літературні гуртки, є хороший літературний часопис у Харкові — «Союз писателей», який друкує переважно російськомовну літературу. 

В.Ф.: На що я звернув увагу? Перш ніж друкувати, видавництво відправило роман до експертної комісії. Але експерти не дуже поспішали і вивчали книгу майже три місяці…

С.Ж.: На мій погляд, у цій ситуації не зовсім праве видавництво. Раз вони подали рукопис, вони б мали дочекатися рішення комісії. А так вони відверто ризикували. Вони мали або наполягти на прискоренні розгляду, або дочекатися рішення. 

В.Ф.: У вас були ситуації, коли рукопис направляли до експертів або пропонували зробити зміни?

С.Ж.: Не було ніколи. Мені якось щастило на видавців. Були якісь цензурні моменти, але вони стосувалися не порнографії, а інших речей. Як правило, це якась ненормативна лексика, яку кожен редактор намагається прибрати. Але вирішується це кожен раз у якомусь приватному порядку. Була історія із романом «Депеш Мод», де в роман вмонтований посібник з виготовлення вибухівки. З цим була проблема. Росіяни і німці забили його крапочками. А от, скажімо, білоруси і українці пропустили. Росіяни мотивували загальною напруженою ситуацією в країні… Що стосується нецензурщини, то в Росії я жодного разу з такою проблемою не стикався.

ВОПРОС ПО ТЕЛЕФОНУ: Я слушаю и удивляюсь. Впечатление, что вы вообще не понимаете роли литературы в жизни человека. Лично я очень рада, что существует такая комиссия. Детям ни в коем случае нельзя читать такие книги. 

С.Ж.: Приємно, що у вас є віра в силу і в популяність літератури. Насправді я більш ніж переконаний, що до більшості дітей та підлітків ця книга просто не потрапить. Причина проста: діти цією літературою просто не цікавляться. Хіба що тепер після усього цього скандалу, після того, як про цю книгу заговорили, як про порнографічну, можливо, що вони почнуть шукати рукопис цієї книги в Інтернеті. Як людина, яка написала близько п’ятнадцяти книжок, я більш ніж добре усвідомлюю, яке значення в сьогоднішньому суспільстві має література. Це значення мізерне. Література давно втратила провідний вплив на душі і свідомість населення. До того ж через заборони важко досягнути якогось рівня моральності…

В.Ф.: А може, позиції тому й втрачені, що письменники пишуть про ТАКЕ? Гомосексуалісти, збоченці, люди, які займаються сексом де завгодно, але тільки не в ліжку…

С.Ж.: В такому разі люди читали б в метро Пушкіна і Шевченка. А вони нічого не читають. Просто такий закономірний цивілізаційний етап, коли люди масово відійшли від книжки… Сучасна література не обмежується лише натуралістичними чорнушними романами. Вибирати є з чого. Але те, що популярність літератури, і не тільки в Україні, різко впала, — це очевидний факт. І боятися, що книга накладом 5 чи 7 тисяч змінить моральну ситуацію в Україні — це несерйозно… З іншого боку, ми весь час говоримо про демократію, про рух до Європи, а як до діла, то все навпаки. До ідеалів треба прагнути, на них треба орієнтуватися. Не орієнтуватися ж нам на директиви ЦК КПРС 1967 року!

В.Ф.: Так що, література не виховує?

С.Ж.: По-моєму, ні. Література, як і інший жанр мистецтва, розважає — естетично і інтелектуально. Що ж до виховної функції, то вона є додатковою і похідною. Навряд чи письменник може зробити людину маньяком, вбивцею чи, навпаки, святим… Я прочитав в 19 років де Сада без особливого інтересу, відклав і більше не перечитував. На таких людей, які можуть робити власний вибір, і треба орієнтуватися.

В.Ф.: А як же розмови про людську масу?

С.Ж.: Та немає ніякої основної маси. Кожна людина — особистість, більш чи менш розвинена. Люди-маса існують лише в головах наших політиків.

Эфир радио «Новая волна» от 17 февраля 2009 г.

Стриптиз-клуб приглашает на работу гардеробщицу, а дальше — как пойдет.